Коли старенький, по глибоких ямах, на задньому сидінні автівки заливався приємний запах прогрітої землі, я відчув якесь незвичайне сполучення емоцій — непередавану атмосферу надії та відданості. Волонтер Ліда, тримаючи перенісний контейнер на колінах, була як завжди сповнена рішучості, а я у своїй руці тримав шприц з водою, готовий допомогти. Маленький щенятко лежало тихо, як байдужа дитина після безсонних ночей: не тому, що йому легше, а тому, що не було сил продовжувати боротися.
У клініці повітря наповнювалося запахом дезінфекційних засобів та запашного м’ятного чаю. Лікар, невисокий чоловік з приязним виглядом, обережно перевірив щічку щеняти. Коли він натиснув, з рота витекло темне, густе слину. Щеня здригнулося і спробувало сховати свою мордочку.
— Розчарування, — промовив лікар. — Можливо, щось гостре, наприклад, нитка. Воно занадто худе й зневоднене. Але серце б’є рівно. Ми все ще можемо врятувати його.
Він говорив спокійно, абсолютно впевнено, немов це було його покликання — повертати життя тваринам. Протягом кількох хвилин вони підготували стіл, а медсестра вклала хірургічні інструменти. З’явилася маленька дівчинка з косичками, тримаючи матір біля себе. Вона намагалася підтримати розмову, але мати лише гірко посмівалася, передаючи пакетик з підгузниками: «У нас небагато, але, можливо, це стане в нагоді». Лікар кивнув головою: «Цього завжди не вистачає».
Щеня заснуло під легким наркозом. Лікар обережно витягнув з його рота чорну нитку з вузлом, яка застрягла в слизовій оболонці. Він очищав рану, заклав дренаж, дав антибіотик, мовляв, «Тепер це буде болючим, але все буде добре».
Ми вирішили назвати його Крошем. Маленьке, крихітне життя, що практично вже зникло, з новим шансом на майбутнє.
У перші дні він тільки спав і пив воду краплями. Ліда навчила мене, як правильно давати воду, як подбати про його сухий підгузник. Перший крок до відновлення був дуже важливим, адже це був не тільки процес фізичного відновлення. Це було відновлення віри.
Одного вечора знову прийшов той самий літній чоловік. Він зняв шапку і поклав дві складені купюри на стіл.
— У мене пенсія завтра, але нехай буде на ліки. Я ж і на кладовище ходжу до дружини…
Місто також підключилось: сусідка принесла пустишку, молодь організувала збір коштів в інтернеті, медсестра купила грілку. Здається, звичайне “по сто гривень” стало основою всього.
На третій день Крош спробував встати. Він великувався з серйозним виразом обличчя, в його лапках відчувалася тривога, а хвіст бився об підгузник. Він зробив перший крок, але впав. Здавалося, світ настільки твердий і непередбачуваний. Він підповз до миски з водою та вперше сам легенько лизнув руку Ліди. Це був перший свідомий жест довіри, маленької перемоги.
З часом, набряк спав, мордочка набула симпатичного вигляду, як у замисленого професора. Він почав їсти ложкою кожні дві години. Я взяла його з собою у тимчасовий притулок. У моїй квартирі, з видом на двір і простим життям, він відчув, що тепер є місце, яке належить тільки йому.
Коли ми почали шукати новий дім, заявилась пані Галина, пенсіонерка-вчителька математики. Вона написала коротко: “Я живу сама. Я завжди боялася щеняти, думала, що не впораюся. Але я побачила його очі. Я теж часто так дивлюсь. Чи можу я спробувати?”
У її квартирі панувала затишна стара атмосфера, наче йому було комфортно. Крош сів біля її капців, поклав мордочку, а за деякий час зрозумів, що доторкається носом до її пальців. І все стало зрозуміло.
Через тиждень пані Галина принесла до притулку зошит: “Крош. Домашнє завдання”. А всередині було написано: “1) їв сам; 2) не боявся пилососа; 3) вперше заснув на спині; 4) приніс м’ячик”.
Кожне врятоване життя — це своєрідне “домашнє завдання”: не про героїзм, а про маленькі перемоги, з яких складається щоденність.
Тепер, коли вони часом знову приходять на той самий зупинку, Крош сидить біля лавки — вже як звичайний щеня, розкидаючи лапки — і вдивляється у дорогу. Не тому, що чекає. А тому, що він навчився висловлювати вдячність поглядом туди, де колись хтось його помітив.
А пані Галина завжди повторює йому просте речення, без прикрас:
— Маленький мій, ти вже не сам. Навіть коли я йду до магазину — тобі не бути ось так одному.
