Листопадовий міський пейзаж наповнювався запахами мостів, димом від тліючих куп і вогкості, коли я натрапила на зруйновану теплицю на краю ринку. Всередині, серед тріснутої упаковки та розкиданої плівки, я виявила стару скриню з-під яблук — а в ній сиділа собака з шерстю кольору мокрого піску, кістлява до останку. Біля неї, згорнуті в калачі життя, ссали кілька безіменних істот: маленькі, зайняті єдиною справою, яку знали — харчуватись молоком і виживати. Я тихо присілила та назвала матір: Тея.
Вона не зробила різкого руху; лише оцінювально подивилася на мене, перевіряючи, чи не несу загрози для її потомства. В її погляді не було благання — там була зосереджена праця: тримати в живих, обігрівати, витрачати сили, які виглядали так, наче їх позичили з світу, вже позбавленого. Вітер злегка змінив плівку; одне щеня пискнуло так тихо, що навколишня тиша миттєво стала важкою і крихкою.
— Викличте службу відлову, — промовив охоронець, з’являючись у дверях. — Вони все зроблять «за процедурою».
Я відповіла, що зателефоную ветеринару — тому що документи можуть заспокоїти сумління, але не зігрівають тіла. Охоронець трохи вагався, а потім подав мені старий шматок непромокальної тканини та хисткий електрочайник: “Розетку ще живу, закип’ятимо воду; зробимо грілку із пляшки”. У цих простих речах я раптом побачила свого роду порятунок, відмінний від паперової допомоги.
Ми підготували імпровізовану систему обігріву: гаряча пляшка в ящику, згорнутий светр як підстилка, а Тея — спокійна, зосереджена — почала робити те, чого не вчать на тренінгах: тримати кількох істот у ритмі власного дихання. Її манера бути нагадувала втомлених акушерок — не у зв’язку з нестачею сил, а з виснаженням ресурсів, які ще вдавалося розподіляти. Я зателефонувала до клініки; молодий ветеринар говорив серйозно, але не без емпатії: вони прибудуть за сорок хвилин, потрібно стежити за позами голів щенят, реагувати на кожне смикання у матері.
