Коли Варварі Іванівні виповнилося 73 роки, її життя радикально змінилося. Після того, як її чоловік помер ще в дев’яності, а діти переїхали до міста, вона залишилася наодинці, оточена спогадами про краще. Внуки були далеко, і телефонні дзвінки ставали все рідшими, залишаючи її з почуттям самотності. Особливо пустим став дім, коли не стало її кошеня Мурзика, з яким вона прожила цілих 14 років, наповнюючи кожен день радістю. Відтоді у домі не чути було ні м’якого мяукіт, ні стукіт лапок по підлозі, а в ранкові години тиша ставала ще гіршою.
Одного весняного дня, йдучи до райцентру за пенсією, Варвара Іванівна вирішила скористатися старою дорогою через промислову зону. Раптово в повітрі з’явився глухий, протяжний гавкіт, що не викликав страху, а радше викликав жаль. Його голос здався їй сумним, наче хтось намагався кликати на допомогу. За ржавими воротами покинутого заводу на ланцюгу сидів великий пес. Його м’язисте тіло було чорно-сірим, з провалленими боками і слабким поглядом. Він не ричав, не кидався, а просто дивився на неї, ніби чекав.
– Ти чий? – запитала вона. – Чи ти також залишився один?
Так вона дізналася, що пса звуть Рекс. У минулому він був охоронцем на заводі, який закрили шість років тому. Люди пішли, а він залишився. Спочатку у його будці якось дбали про нього, та згодом і охоронці, які його годували, також зникли. Тепер він жив сам, виходячи на прогулянку до своєї будки, звідки не раз приносьили шматочки їжі добрі люди. Але ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не ніс йому ласки чи уваги.
Варвара Іванівна не змогла пройти мимо. Вона підходить до Рекса і каже:
– Поїхали зі мною, старий. Житимемо разом.
Багато людей застерігали її: >– Це небезпечна собака, охоронець, вже стара, та й з оком у нього щось не так. Але вона лише спостерігала за ними з усмішкою:
– Ніщо не небезпечніше самотності.
Перша тиждень Рекс залишався біля сараю Варвари Іванівни, не заходячи до її будинку, не беручи їжі з рук. Він просто пив воду та спостерігав за жінкою. Але на восьмий день, коли Варвара заснула на лавці під яблунею, він тихо підійшов до неї і поклав голову їй на коліна. Це сталося без слів, але наслідки були сильними – жінка наповнилася слізьми.
– Ось ти який. Ти живий! – прошепотіла вона.
Та з того часу їхня дружба почала розцвітати. Рекс став справжнім охоронцем подвір’я: він не гавкав даремно, але всіх незнайомців зустрічав строго і безкомпромісно. Проте до дітлахів сусідів він був добрим та грайливим. У нього було улюблене місце – на ґанку, біля витертих дверей. Там він спав кожен вечір, проводжаючи поглядом бабусю, поки вона не згасила світло у вікні.
А одного разу, коли Варвара Іванівна пішла за водою, вона оступилася і впала. Через травму вона не могла піднятись, ні телефону, ні можливості крикнути на допомогу. Поруч був тільки пес. Рекс зник на кілька хвилин, але через двадцять хвилин прибігли сусіди.
– Він з’явився і почав вити під воротами, стукуючи лапою. Ми подумали, що щось сталось, – розповіли вони.
Таким чином, Рекс врятував свою господиню.
Тепер вона всім повторює:
– Це не я його врятувала. Це він повернув мене до життя.
Рекс прожив у Варвари Іванівни ще чотири роки. Він став старечим, хромим, але завжди найулюбленішим. Після його смерті жінка сама вирізала табличку та повісила її біля його будки:
«Тут жив найкращий собака у світі. Він знав, що таке забутися, і навчив мене знову відчувати любов».
Вірите, що навіть стару, забуту про щастя душу можна розігріти одним дотиком?
