В той червневий день повітря було насичене запахом липи, що мимоволі нагадувало про втрачені мрії, а присмак диму від спаленої трави попереджав про лихо, що Є поруч. Ми оселилися на покрайку маленького містечка, між занедбаним лісопильним заводом і нашою розкритою п’ятиповерхівкою, де стіни нагадували про дитячі малюнки та цементні тріщини, що залишились після минулорічних вибухів. Уранці мене викликали на підміну в аптеку, а до обіду споглядання ослабло: люди знову приходили з звичними запитами — «щось від серця, щось для сну, будь ласка, сьогодні ж» — і дивилися так, неначе я могла повернути їм те, що продано в інших колах.
Увечері, пішовши додому через двори, я почула пронизливий звук. Не різкий, а затягнутий, як нитка, що виходила з горла. Біля облущеної цегляної стіни хтось тримав щеня за шкірку, як стару ганчірку. Я побачила руку з потемнілим від диму пальцями, коричневе хутро, морду зі спотвореним виразом. На вухах і животі прилипають червоні, може здалося спочатку, що це бруд, але згодом стало зрозуміло — це кліщі.
— Звідки ти, бідолашко? — пробурчав голос, і рука знову потрясла щеня, якби перевіряючи — чи не є там всередині гаманець з грошима.
— Постав йо́го, — сказала я. Може, тихо, але слово вдарилося об стіну і повернулося до мене, наче незнайома мова.
Чоловік, що стояв переді мною, повернувся. Дядя Паша, сусід по під’їзду, який інколи ремонтує труби, іноді зникає на тиждень, інколи вночі кричить на свій приймач, неначе намагаючись перемогти його.
— Хочеш, забирай, — сказав він. — Їх тут, як сміття. Матка їхня помре — і слава Богу, не буде плодити.
— Не варто так, — я зробила крок ближче, і щеня затремтіло на його долоні. — Він живий.
— Живий, — погодився Паша і раптом ще раз закинув щеня. — Жити ще треба вміти.
Я затамувала подих, як перед стрибком у прохолодну воду, і крокнула. Не пам’ятаю, що сказала — здається, нічого. Просто взяла його. Тепло від маленького тіла охопило мою долоню, наче полин у ногах, коли йдеш полем. Щеня не пищало, тільки злегка дратувало лапкою, неначе намагалося відплисти від мене, але не могло.
— Дивись, розумна знайшлася, — сказав Паша. — Потім, як здрастуй, принесеш назад, коли помре.
— Не помре, — відповіла я, сама не вірячи.
— Подивимось, — він сплюнув у траву і повернувся до свого радіо, яке завжди хрипіло, як зла кішка.
Я несла його двома руками — як несуть воду в мисці, боячись пролити. У під’їзді мене догнала сусідка Оля, та сама, що ходить до церкви навіть, коли не має сил піти до магазину.
— Катя, це що? — запитала вона, прикривши рот долонею.
— Щеня. Кліщі. Треба в клініку.
— Зараз же вечір.
— Веземо.
— На чому?
— На чому завгодно.
Оля побігла за сумкою, я зателефонувала в ветеринарну клініку. Там взяли трубку одразу — міський шум у маленькому динаміку був знайомий, як дощ по підвіконнику.
— Привозьте. Тримайте в теплому. Не виривайте самі, — сказали мені.
— Встигнемо?
— Якщо встигнете, то встигнете. Ми будемо.
Ми зловили попутку: дід на «дев’ятці» їхав через все місто спеціально для нас, мовчки. Лише раз запитав:
— Це чий?
— Нічий, — сказала я.
— Значить, вже ваш, — сказав він і усміхнувся.
В клініці пахло карболкою і вологою шерстю. Щеня забрали з моїх рук так обережно, що я вперше за день дозволила собі глибоко вдихнути. Лікар — молода, з обгорілим носом — глянула на мене з співчуттям, яке завжди страшніше за будь-який діагноз.
— Можете залишитися з ним, але попереджаю: буде важко, — сказала вона.
Я кивнула. Оля сіла в коридорі, зжимаючи в пальцях чотки, хоча молитви у неї завжди були прості й земні, без формальностей. Я пройшла в маленьку кімнату, де світло спадало від однієї лампи під стелею, і присіла на табурет поряд зі столом. Щеня лежало на боці, і груди у нього піднімалися так рідко, неначе він економив на кожному подиху. Лікар вставила катетер, хтось інший тримав лапку.
І тут, серед запаху заліза та йоду, я вперше заговорила вголос — не для людей, а до нього. І зрозуміла, що це монолог, якого всередині мене завжди було забагато, просто не було адресата.
Вибач, малюк. Я не знала, що тобі так боляче. Я пропустила момент. Я не вмію справжнього порятунку, я лише намагаюся здаватися такою, тому що інакше жити неможливо. У мене дім, де дві кружки і старий плед, робота, де люди запитують у мене ліки — а я не можу пообіцяти їм, що завтра буде тихіше, ніж сьогодні. Я не лікар, я не воїн, я просто жінка з поганим зором, яка носить у кишені гумку для волосся і копійку на удачу. Я не знаю, чи виживе ти, але я знаю, що ти — не сміття, не порожнє місце. Якщо зможеш, ти будеш жити. Якщо ні — я буду поряд до самого кінця. Я не піду. Обіцяю.
Лікар підняла очі, неначе почула, хоча я шептала. Вона кивнула, як кидають, коли присяжні вже все вирішили.
— Починаємо, — сказала вона.
Ми витягали з нього чорні кульки, які чіплялися кігтями за життя, як могли, але життя вони тягнули чужу. Кожне тіло кліща я бачила, неначе через збільшувальне скло: один, другий, третій. Коли здавалося, що їх стало менше, з’являлася нова росип. Щеня жодного разу не завило, тільки тремтіло.
В коридорі почулися кроки. Оля заглянула:
— Катя, тобі води?
— Ні, — відповіла я. — Просто будь.
— Я тут.
Вночі нас відпустили додому з маленьким згортком у старому шарфі. Лікар сказала:
— Шанси є. Давайте ім’я, щоб кликати не було боляче.
— Гречка, — сказала Оля. — У такий рік все повинно називатися по крупі.
Ми сміялися, хоч і сміятися було ніяк.
Дома я постелила йому плед, поставила мисочку з водою. Гречка не пив. Я сиділа на підлозі й слухала, як у сусідів згори перекочуються по підлозі речі — неначе хвиля б’ється, але не падає.
Уранці я вийшла на балкон, і мене окатило голосами. Знизу, біля під’їзду, курили чоловіки, обговорювали, хто зробить дах на дитячому майданчику — вітер зірвав у минулу грозу. Паша стояв серед них, як стовп, і всім заважав.
— Убери своїх собак, Катя, — закричав він, помітивши мене. — Будуть твої — твоя дах і поїде.
— Не твоя справа, — відповіла я.
— Моя справа — щоб двір був чистий, — сказав він і грубо зареготав.
У той же день я дізналася, що у Паші колись була робота на трасі — латати асфальт, потім він подався на схід, на будівництво, потім повернувся, якось швидко постарів. Говорили, діти його давно поїхали. Говорили, у нього в серці залізо і в голові вугілля. Говорили багато чого. Я думала про його руку, яка тримала щеня, як річ. І я злилась — на нього, на себе, на погану звичку нашого міста рахувати, що чужий біль — це дрібниці, непорозуміння початку сезону.
Гречка жив. Він їв мало, але дивився, неначе запам’ятовував мене цілком: від нігтя великого пальця до родимки під лівою бровою. Я боялася кожного ранку: відкривала очі й слухала, дише він. Увечері я виносила його у двір — на руках, бо лапки ще не тримали, — і садила на траву, щоб він збирав на себе вдень сонячне, як акумулятор.
Якось раз Паша сидів біля того самого цегляного блоку і чистив ніж. Я зупинилася і відчула, як у мені підіймається хвиля — не та, що б’є й відкотиться, а та, що все змітає й тягне. Але в той момент до Паші підбіг хлопчик років десяти з рудою чолкою, син нової сусідки.
— Дядя Паша, м’яч застряг, витягнете? — запитав він. — Високо.
— А за що мені це? — ліниво запитав Паша.
— Дякую, — сказав хлопчик і урочисто простягнув йому цукерку.
Паша потягнувся, витягнув м’яч з гілок бузку, повернув. Він не подивився на мене. Я також нічого не сказала, хоч у роті вже вертілося: «Навіщо ти тоді чіпав щеня?» Не сказала. І, можливо, правильно, бо бувають слова, які не лікують, а просто додають солі.
З початку липня місто знову зазвучало рваними хлопками. Люди навчилися визначати за звуком: «виліт» чи «приліт». Я не навчилася. Я лише навчилася тримати Гречку трішки міцніше, коли в склі тремтіли візерунки. В аптеці запитували йод, бинти, снодійне, а ще — щось від самотності. Ми усміхалися, як могли.
В один з таких днів небо зашипіло, неначе хто приклав до нього гаряче залізо. Спочатку десь далеко, потім ближче. Ми з Олею стояли біля кіоску з помідорами — вибирали ті, що пахнуть як серпень. Вибух на ринку був настільки зрежисований, наче це кіно: спершу хлопок, потім крик, далі тиша на півсекунди, потім викид людей і диму, неначе місто видихнуло й втратило рівновагу.
— Біжимо, — сказала Оля.
— Додому, — сказала я.
Я схопила Гречку, що сидів у моєму рюкзаку, і ми побігли дворами. Біля нашої п’ятиповерхівки було пилюго, немов у пустелі: вікна, обрамлені залишками штор, стояли порожніми зубами. І там, де цегляна стіна, я побачила Пашу. Він стояв, тримаючись за бетонний стовп, і дивився туди, куди я не хочила дивитися — на майданчик, де гойдалка з дитинства дзвеніла об трубу.
— Там собака, — сказав він, помітивши мене. Голос був не його — сухий, чужий.
— Де?
— Там, під навісом, кричить. Хтось прив’язав — щоб не бігала. Зараз загориться. Допоможеш?
Спершу я подумала: а ти що, не можеш? Потім побачила кров на його рукаві.
— Допоможу, — сказала я і поклала Гречку Олі. — Тримай.
Ми побігли на площадку. Дим був їдкий, очі плакали самі по собі. Під навісом справді хтось прив’язав дорослу собаку — ту саму матір щенят: масивну, біло-руду, з розумними очима. Цеп забивалася в залізну ніжку, вузол був як камінь.
— Ніж, — сказала я.
— Забрався, — прокашлявся Паша. — У під’їзді забув.
— Тоді руками.
Ми тягнули. Я скребла пальцями металеві петлі, зриваючи нігті. Собака завила — чорний, густий звук. Десь поруч гуділа пожежна, але здавалось, що вона далеко, як з’ясування стосунків із самим Богом. Паша дёрнув ланцюг так, що в нього побіліли губи. І раптом вузол піддався, неначе втомився бути вузлом. Собака дёрнулася, склизнула між нами, неначе вода з пригорщі, і побігла. Я повернулася — і побачила, як тріщить дах навісу.
— виходимо! — закричав Паша.
Ми вийшли, але він якось запнувся. Я обернулася: Паша тримав у руках картонну коробку з-під яблук — звідки вона взялася? Він присів, неначе закривав її від іскор своїм тілом.
— Ідем! — закричала я.
— Тут щенки, — сказав він і усміхнувся тією усмішкою, яку я ніколи не бачила. — Їх хтось сюди сховав. Думали, що безпечно.
— Паша!
Він підвівся, стиснув коробку до грудей, і крокнув до мене, але щось згори завило, як дикий дріт, і обсипалося. Мене підштовхнуло хвилею, я впала на коліна. В вушках було як у морі — гул, в якому немає чужих голосів, тільки твій власний страх.
Після було багато людей, води, чиїсь руки, чиїсь крики. Коли дим здувло вітром, я побачила, що Паша лежить на асфальті, а поряд, перевернула, лежить коробка. З-під кришки визирали два мокрих носа — і тихо пищали.
— Живі, — сказала Оля, нахилившись. — Дивись, Катя, живі.
Я сіла поряд з Пашею. Його очі були відкриті, і в них не було злості. В пальцях він продовжував стиснути кришку, неначе навіть смерть не переконала йому, що можна розслабитися.
— Дякую, — сказала я.
Він не відповів. Десь далеко знову загуділи сирени, а я раптом почула, як у мене в кармані царапається Гречка — хоче на вулицю, до світла і до нього, цього дивного чоловіка, який вранці міг сміятися злостиво, а ввечері — сховати коробку, де пищить майбутнє.
На похорони Паші прийшло небагато людей. Чоловіки з нашого двору, Оля з чотками, я з Гречкою, який до того часу вже навчався стояти на чотирьох лапах, хоч і ще тремтів. Біля могили стояв син Паші — звідки він взявся, не знаю. Молодий, блідий. Сказав тихо:
— Ми мало знали один одного. Але я знаю, що він не був поганою людиною. Він був упертим. Упертість — це не завжди злість.
Я мовчки кивала. Після кладовища ми пішли за звичкою до нашої цегляної стіни. На ній хтось мелом написав: «Паша, прости». Ні нижче, ні вище, ні поруч — просто ці слова, як домкрат, який підтримує повітря, щоб воно не впало.
Життя повернулося до своєї незграбної рутини. Ветеринарка надіслала мені смс: «Гречка міцнішає. Приходьте на щеплення.» Ми прийшли. Він стояв на столі і образно косив оком на шприц, як будь-яка порядна дитина. Лікар погладила його по спині.
— Хороший хлопець, — сказала вона. — З характером. Буде жити.
Ми сміялися. А через тиждень я знайшла біля смітника коробку, схожу на ту, що тримав Паша, і подумала, що всередині знов-таки — пищуще майбутнє. Я відкрила, а там лежала зв’язка ключів, акуратно перев’язана ізоленту, і записка: «Катя, це тобі. Третій під’їзд, підвал. Не бійся, там не страшно.»
Я стояла з цією запискою в руках і відчувала, як у мене по шкірі бігають метелики, хоч слово «метелики» у нас давно асоціюється не з літом, а з тим, як вибухи ріжуть повітря. Я спустилася в підвал третього під’їзду. Там пахло сирістю і металом. У дальньому кутку, за старим велосипедним колесом, стояли мішки з кормом, акуратно складені миски, аптечка для тварин, кілька старих, але чистих ковдр. На стіні — розклад: «Ранок — корм. Вечір — вода. Понеділок — глистогонне. Неділя — гуляти (якщо тихо).» Внизу підпис: «П.»
Я присіла на корточки. Виявилося, що Паша щоночі, коли двір спав, приходив сюди, як на чергування, і займався тим, за що вдень його сварили і про що він не говорив — рятував чужих собак, як міг. Можливо, робив це незграбно, грубо, так, як умів жити — але робив. Можливо, його жорстокість була калічною спробою контролю: коли навколо все руйнується, легше бути грубим, ніж признатися, що ти боїшся. Я не стала виправдовувати — і не змогла засудити. Я просто сиділа на підлозі підвалу і плакала.
Оля прийшла, коли я вже заспокоїлася. Заглянула, неначе в чужий секрет.
— Що це? — запитала.
— Його місце, — сказала я. — Він дурний, Олю. Але й герой. У них часто одна і та ж зачіска.
— Будемо продовжувати, — сказала вона.
— Будемо, — підтвердила я, і Гречка згодився коротким тявком.
Так у нас з’явився свій маленький притулок — без вивісок, без грантів, без красивих звітів. Ми просто виносили миски, прали ковдри, носили мішки з кормом, іноді лікували, іноді прощалися. Люди приносили те, що могли: хто консерви, хто старий переноску, хто теплу куртку, адже в підвалі холодно навіть влітку. І кожного разу, коли я закривала на ніч двері, мені здавалося, що Паша стоїть у тіні і мовчки кидає голову.
Одного разу до нас прийшов чоловік у військовій формі — не молодий, з рудою бородою. Він довго стояв біля дверей, потім сказав:
— У вас щенки ще не підросли? Нам на блокпост потрібен товариш. Тихий, але сміливий.
— Є один, — я показала на Гречку. — Не щеня, але молодий. Він пережив таке, що сміливий має бути.
— Підемо знайомитися, — сказав чоловік і сів на корточки. — Привіт, герой.
Гречка підійшов, понюхав долоню, подивився на мене. Я кивнула.
— Якщо він захоче — я дам, — сказала я. — Але нехай вирішить сам.
Рішення зайняло хвилину. Гречка поставив лапу хлопцеві на коліно, як на поріг. Чоловік усміхнувся:
— Значить, вирішено. Не хвилюйтеся, ми будемо берегти.
Я кивала, поки в грудях не стало пусто-пусто, як після великого сміху або тривалого плачу. Залишити його було мучительно, як здерти пластир на живому місці. Але в тому, що він піде охороняти людей, було щось правильне, як правильна погода в день, коли треба сушити білизну.
Перед уходом чоловік сунув мені в руку маленький згорток — старий, потрепаний брелок у формі собачої лапи.
— Знайшли біля ринку, — сказав він. — Кажуть, це Пашине. Нехай буде у вас.
Я стиснула брелок, і мені захотілося сказати щось на кшталт «пока, Паша», але язик заплутався. Я просто приклала холодний метал до щоки.
Проминуло ще трохи часу. Я стала звикати до того, що хороші речі не кидаються в очі: вони тихі, як вода в старій канаві, як шепіт Олі, коли вона молиться за всіх — без імен. Ми з сусідами зробили дах на майданчику, посадили поряд молодий бузок. Я часто ловила себе на тому, що чекаю — як дзвінка, як листа — якогось знаку. І одного разу він трапився.
В підвал зайшла дівчина років двадцяти, в руках — сумка, в очах — те саме, що я дізнаю з далеко: пустеля і оазис разом.
— Ви Катя? — запитала.
— Я.
— Я від Гречки, — сказала вона і раптом усміхнулася. — Ні, не те. Я від наших. Вони сказали, що якщо мені страшно, щоб я прийшла до вас. Я прийшла. Ще сказали, що у вас я можу поплакати.
Я кивнула на ковдру у стіні. Вона сіла, поклала сумку і накрила обличчя рукою. Плакала довго, тихо, так, як плачуть люди, для яких це не слабкість, а спосіб не втонути. Коли вона підняла очі, їй стало трохи легше.
— У мене був щеня, — сказала вона. — Його звали Сірий. Його прив’язали у дворі, тому що сусіди боялися, що він укусить їхніх дітей. А я боялася, що з ним щось трапиться. І трапилося. Я пішла за хлібом, а повернулася — і ланцюг натягнутий, він хрипить. Я не встигла. Я потім довго думала, що це я його прив’язала. Але мені сказали, що ні. Мене звуть Марина. Я хочу допомогти тут, якщо можна.
— Можна, — відповіла я. — Нам усім тут можна.
І ми почали ще одне життя — з Мариною, з новими мисками, з розкладом на стіні, де тепер було два підписи: «П.» та «К.М.» Я писала в список справ «зателефонувати в клініку», «купити пелюшки», «перевірити замок». І ще одне — завжди останнім, щоб не забути: «не стати байдужою». Я думала про Пашу, про те, що у кожного своя сходинка в темряву, своя нерозумна спроба утримати те, що йде — і що іноді жорсткість — це крик, який не вміє бути словом.
Восени Гречка повернувся на тиждень — на перепочинок. Він вже став дорослий, а в очах — той самий світ. Він впізнавав наш двір, підвал, бузок. Він сів поруч зі мною та поклав голову на коліна.
— Ну що, герой, — сказала я. — Знову підеш?
Він зітхнув і подивився на небо. Там летіла зграя, і на мить здалося, що вони несуть на крилах наш двір з майданчиком, цеглою, підвалом і усіма нашими маленькими життями. Я почула віддалений гул, і серце затремтіло — звично. Але це був поїзд. І я раптово, для себе, подумала, що колись ми поїдемо, просто щоб повернути собі здатність хотіти.
Вночі мені приснився Паша. Він стояв біля стіни і намагався розпалити, а запальничка не працювала. Я підійшла, дала свою. Він кивнув, вдихнув, випустив дим і сказав:
— Ти тоді сказала — не помре. І справді — не помер.
— Дякую, — відповіла я. — За все.
— Та годі, — сказав він і раптом усміхнувся своїм тихим, зовсім не грізним усмішкою. — Бережи коробку.
Я прокинулася — і зрозуміла, що він правий. Берегти коробку — це про те, що всередині. Про все живе, що пищить і вимагає, щоб його взяли до грудей. Про наш маленький підвал. Про дівчинку Марину. Про Гречку, який дивиться на небо і знає, коли починається небезпека, раніше за нас. Про міста, де люди й досі вміють сміятися в липні та плакати в серпні.
І про мене — жінку з поганим зором і резинкою в кишені. Я навчився не відкладати слова. Коли бачу жорстокість — кажу. Коли бачу життя — беру в руки.
Іноді здається, що ми нічого не змінюємо. Але потім у під’їзд заходить хлопчик з рудою чолкою і запитує:
— Тьотя Катя, можна я погуляю з тим біло-рудим? Ну, який розумний.
— Можна, — відповідаю я і простягаю йому повідець з потертим брелком-лапою. — Тільки недалеко. І якщо буде страшно — повертатися відразу.
Він киває серйозно, як дорослий мужчина, і веде собаку в бік бузку, де завжди трохи тінь. Я дивлюся їм услід і відчуваю, що моя коробка повна: в ній серця, які поки що б’ються окремо, але одного разу навчаться битися разом. Я плачу, не ховаючи обличчя, і усміхаюся. Тому що знаю: у всього цього є продовження. І несподіваний поворот вже відбувся — там, де людина, яку ми списали з буття, закрила собою пищуще майбутнє. І тепер воно дивиться на небо — не як у пустоту, а як у дорогу додому.
